Перший розділ книги пам'яті
«Вони пройшли пекло»
В ДПТНЗ «АЦППРК» з 2009 року з ініціативи учнів нашого центру працює історико- краєзнавчий гурток «Подорож у минуле». Поступово цей гурток переріс у краєзнавчу експедицію. Членами гуртка зібрано та систематизовано в книгу пам'яті «Подвиг безсмертний і на віки» матеріали про Велику Вітчизняну Війну на Апостолівщині. Перший розділ цієї книги «Вони пройшли пекло» присвячено нашим землякам, які пройшли пекло концтаборів.
В роки війни близько 183 тис. жителів міст та сіл Дніпропетровщини було відправлено на каторжні роботи до Німеччини, в тому числі з нашого Апостолівського району - 3187. Найбільше людей було вивезено з сіл Мар'янського – 488 , Костромки - 452, Кам'янки -335, Апостолове-229, Кут- 220 чоловік (З архівного матеріалу «Відомості про кількість відправлених громадян Апостолівського району Дніпропетровської області фашистами в рабство до Німеччини»)
Юність моєї бабусі
Моя бабуся Єфросинія Борисівна Штепа народилася в селі Кут у 1921 році. Тут же пішла навчатися у школу. Та почалася війна і село захопив ворог. Бабусю силоміць зібрали на роботу в Німеччину.
Робила вона на фабриці в місті Дормагені, де виробляли шовк для парашутів. Жили в бараках, працювали в тяжких умовах. Німецькі наглядачі були дуже суворі. За провину карали, били. Повітря на фабриці було важке, бо шовкова нитка при виготовленні проходила через аміак, від якого сльозилися очі. Він роз'їдав руки і ноги.
Як тільки союзники (американці, англійці, французи) висадилися в Нормандії, німці людей з фабрик і заводів кинули рити окопи. Копала окопи і бабуся. Їх часто бомбили американці. Це було в Голландії. Там так багато садів і вони дуже часто виручали остарбайтерів, бо годували наших погано. Люди хворіли цингою, від якої хиталися всі зуби і кровоточили ясна.
Звільнили полонених американці, серед яких багато було негрів. Визволителі добре ставилися до полонених. Невдовзі вони повернулися додому.
Ось так і була загублена юність моєї бабусі.
Анастасія Божко (учениця групи 21КУХ )
За крок від смерті.
Це були страшні роки, час кровопролиття, вогню і смерті… Точніше, то був 1942 рік. Саме тоді в місті Таганрозі фашистами був організований дитячий притулок. Існує правдива історія про те, що одного з вихованців цього закладу змусили на очах усіх дитдомівців рити для себе могили.
Якщо хтось подумав, що фашистам діти потрібні були як робоча сила, то він глибоко помиляється. Адже вихованцям дитбудинку було лише від 2 до 12 років. Фашисти використовували їх донорами для своїх поранених солдат. Нас майже не годували, а мертвих дітей викидали як відпрацьований у свій час механізм. Ми жили з того, що приносила наша вихователька Зоя Михайлівна Кісельова,яка потай збирала у жінок села провізію для дітей.
Серед визволених дітей був мешканець Апостолова: Станіслав Миколайович Петриченко. Тоді здалося всім, що він мертвий ,але цьому , на той час трирічному хлопчику, судилося жити.
На ранок 8 лютого 1944 року бійці 301-ї стрілецької дивізії 5-ї ударної армії визволили село Велику Лепетиху, а разом з ним і малолітніх в'язнів. Дітей виносили на руках, бо від голоду, холоду, травмованої психіки діти були ледь живі.
Потім його всиновила 18-тирічна жінка, яку я все життя називав «мама Катя». Моя названа мама розповідала, що лікарі їй наказали зварити бульйон і давати мені по півстолової ложки кожні 20 хвилин протягом 2-х тижні. От я і вижив, а деякі з визволених дітей померли. Пам'ятаю, коли був у тому концтаборі для дітей разом з іншими дитдомівцями, то один хлопчик постійно плакав, напевно в нього щось боліло. Декілька разів підходив до нього роздратований есесівець,а потім вдарив його чоботом. Більше хлопчик не плакав, бо мертві не плачуть, винесли його труп. Після госпіталю теж було тяжко, бо говорив німецькою мовою і мене майже ніхто не розумів.
Через 22 роки після того жаху у Великій Лепетисі зібралися всі ті, кого вдалося розшукати, хто був ув'язнений у тому концтаборі. Тепер то вже не були живі дитячі скелети. На зустріч приїхали усміхнені люди, які вже досягли багато чого у своєму житті. Хай на нашій землі панує не смерть, а життя!
Дмитро Зорін (учень групи 16-Ф)
Спогад про… пекло на землі
Шатилко Катерина Семенівна 1924 року народження , мешканка м. Апостолове. Звідки її і вивезли до Німеччини 1942-му році. Везли всіх в дерев'яних вагонах, в яких раніше возили худобу. Їхали днів 8, тільки в Польщі дозволили перший раз відкрити двері. Там нас тримали 3 дні на карантині. Працювала на заводі з прокату сталі. В наслідок чого отримала травму руки. Працювали 12-16 годин. На роботу всіх гнали строєм. Одягнуті всі однаково в спецівку та дерев'яні черевики. Годували погано: вранці кружка кави - мутної рідини і 100 грам хліба, в обід – миска баланди з брукви і капусти. Умови життя були жахливі. Охороняли нас німці з вівчарками. Одного разу до табору прийшов німець, йому потрібна була хатня робітниця і він вибрав мене. У нього я працювала по господарству і трохи одужала, бо працюючи біля корів, курей могла попити трохи молока, з'їсти яєчко. Наприкінці війни повернулася додому до рідного міста, де прожила ще багато років, діждалася онуків, правнуків.
Шатилко Віра (учениця групи 21 КУХ)
Другий розділ книги пам'яті
«Подвиг безсмертний і навіки»
Апостолівщина – партизанський край.
Гордістю кожного з нас є історія воєнного лихоліття. Визвольні бої за рідно край наблизила героїчна боротьба партизанських загонів, що діяли в дніпровських плавнях, підпільників, опір численних месників. У кожній родині апостолівчан свято бережуть спогади про подвиги старшого покоління, наших батьків і дідів.
Апостолівський загін партизанів.
Один з перших партизанських загонів у 1941 р. на півдні нашої області був Апостолівський загін. Напередодні окупації в районі, для боротьби з диверсантами та шпигунами, яких закидало в тил Радянської Армії гітлерівське командування, організували винищувальний батальйон. Командиром батальйону призначили колишнього завідуючого фінансовим відділом Івана Івановича Карастоянова, а комісаром – М.Т. Руденка, голову райспоживспілки. До загону спочатку входило 200 чоловік партійного і радянського активу і з них сформували 15 партизанських груп. Ці групи вивели в Дніпровські плавні, за 5 км. від колишнього урочища «Павлової хати». Тут ,у районі с.Кут, розташовувався штаб, продовольча база, склад озброєння і боєприпасів. Частина загону, разом з І.І. Карастояновим, розташувалась у с.Ушкалка Великолепетинського району Херсонської області. Незабаром партизани зустрілись з оперативною групою розвід відділу Південного фронту і 9-ї армії на чолі з майором О.Н. Пельничуком, від якої отримали бойові завдання.
До загону прибули партизани і винищувальні батальйони з Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької, Харківської областей і був сформований Південним фронтом партизанський загін за номером 1080 польової пошти фронту. В плавнях було зосереджено партизанське з'єднання з 600 чоловік.
У серпні 1941 р. війська Південного фронту відійшли від державного кордону, переправились через Дніпро і зайняли оборону на його високому березі, напроти наших плавнів. Оборону тримала наша армія. Гітлерівська армія зазнала великих втрат і почала підготовку до форсування Дніпра. Наступила оперативна пауза для обох сторін.
Але це було недовго. Партизанський загін 25 серпня 1941 р. почав бойові дії І.І. Карастоянов послав групу партизанських розвідників на чолі з головою Кутянської сільради І. Лисенком із завданням: встановити, які ворожі частини стоять у Грушівці, Мар'янському, Куті та інших придніпровських селах, вести спостереження за річкою Скарбною. Партизани замаскувалися в чагарниках лози і спостерігали за фашистами в бінокль. Командир партизанської групи незабаром побачив, що з села до річки Підпільної рухається група німецьких офіцерів в супроводі двох десятків ворожих автоматників. Офіцери на ходу скидали кітелі. Вони зупинилися під крислатими вербами. Один з них почав уважно розглядати протилежний берег річки в бінокль, а потім кинувся у воду. Через кілька хвилин він вийшов. Партизани в цей час поділились завданнями і загриміли постріли. Гітлерівці падали як підкошена трава. П'ять офіцерів було вбито наповал. Ворожі автоматники відкрили вогонь по плавнях. Застрочів партизанський кулемет. Один за одним падали ворожі солдати. У цьому бою в голову було поранено партизана Івана Дубягу. Першу допомогу надав І.І. Карастоянов.
Через кілька днів група партизан пішла в розвідку в район с. Кут і побачила, що в одній із заток річки Підпільної вудять рибу рибалка з с. Кут разом з румунським вахмістром. Та партизанам румина не вдалося захопити в полон, у перестрілці він загинув. З його документів встановили, що в с. Кут стоять підрозділи сьомої румунської кінної дивізії.
На штабних картах Південного фронту та 9-ї армії з'являється дисколація ворожих військ. Партизани проникали в задані райони і приносили цінні матеріали про ворога. Зв'язківцем між партизанськими загонами Дніпровських плавнів був голова сільради с. Ушкалки Лев Ребйонок. Партизани в плавнях вели бої протягом кінця серпня і до
24 жовтня 1941 року. До тих пір, коли становище на Радянському фронті ускладнилось, і війська Південного фронту відійшли на схід, у район м. Ростов-на-Дону.
Учасниця партизанських дій на Україні
Віра Олександрівна Гета-Крепець
Анкетні дані.
- Народилася в с. Нова Оржиця Згурівського району Київської області,
10 липня 1921 року.
- Родинний стан: батько – Крепець Олександр Кирилович, 1898 р.н., мати – Крепець Марина Прокопівна, 1888 р.н.. Матеріальний стан родини – бідняки.
- До початку війни проживала в с. Нова Оржиця. Закінчила 10 класів. Вступила до педагогічного училища.
- В роки війни залишились на окупованій території: разом з мамою і сестрою.
- Батько був у лавах Червоної армії. Під час війни загинув. Сестру забрали на примусові роботи до Німеччини.
- Після закінчення педагогічних курсів в м. Золотоноші, працювала вчителем початкових класів, заочно закінчила педагогічний технікум.
- 1941 році в село Нова Оржиця вступили німці. Примусово працювала на німців на польових роботах.
- 1942 році вступила в підпільну групу, яка підтримувала зв'язок з партизанами.
- У партизанах був мій дядько Гета Гордій Іларіонович (Герой Соціалістичної праці).
- Хата в якій жила моя сім'я стояла край села не далеко від парку.
- Пізно вечором до хати зайшли група солдат Червоної армії. У кожного в руках була зброя: ручні кулемети, гвинтівки, біноклі, боєприпаси.
- Зброю разом з солдатами заховали на горище в солому.
- Ночами передавала зброю і харчі членам підпільної групи нашого села.
- Переховувала хлопців і дівчат, яких німці намагались відправити до Німеччини.
- Попала в руки до жандармів. Дуже били, переламали руки.
- Партизанський загін тримався в секреті, в якому було 600 чоловік.
- В 1943році в травні місяці до мене додому прийшли 2 чоловіки з партизанського загону ім. Щорса, яким я передала зброю. Щиро дякували. Вручили посвідчення «Учасниці партизанського загону ім. Щорса» та іменний пістолет.
- Після війни працювала 40 років вчителем початкової школи.
- В 2005 році переїхала з Київщини м. Апостолове.
- Проживаю у доньки і зятя сім'ї Савіних.
Спогади захисника Вітчизни учасниці партизанських дій на Київщині Віри Олександрівни
Гета – Крепець.
Війна застала мене на сесії в м. Золотоноші в педагогічному училищі. Додому добирались поїздом на платформі пішки до хутора Зелене. Коли приїхала додому, пізно вечером цього дня в хату зайшли наші солдати у них була зброя: ручні кулемети, гвинтівки, біноклі, пістолети і до зброї боєприпаси. Вони попросили заховати зброю. Я з солдатами заховала зброю на горище під солому. Солдати були знесилені і дуже хотіли їсти. Ми з мамою нагодували їх і запропонували переночувати. Три дні ми збирали цивільний одяг для воїнів. Переодягнувшись частина солдат пішла до лінії фронту, інші пішли в партизани. В хуторі Зелене зорганізувалась підпільна група, в яку вступила і я. Один з членів підпільної групи був зв'язківцем у партизанів. Партизанам потрібна була зброя, і я призналась, що у нас на горищі є багато зброї. Ризикуючи життям я дістала з горища зброю і хлопці перевозили її вночі бричкою, якою возили хліб маскуючи іі в солому. Наша хата була на краю села, біля хати ріс парк, де можна було маскуватись. Я передавала партизанам хліб, сало, картоплю, все що мали.
Коли визволили наші села від німців в 1943 році, до мене прийшли два чоловіки в гості. Представились, що вони з партизанського загону ім.Щорса. Щиро дякували мені за допомогу. Подарували іменний пістолет і вручили партизанський квиток. Віра Олександрівна нагороджена медаллю «Захисник Вітчизни», «Учасник бойових дій». Та нагрудним значком «Партизан України ».
