Онуки ветеранів про війну 1941-1945 рр.
У гостях у «Жанни»
Понад мільйон дівчат і жінок країни в роки Великої Вітчизняної війни поруч сильної половини – чоловіків – стали на захист рідної Вітчизни. В числі мужніх і ніжних імена Олени Григорівни Ганцеровської і Віри Василівни Курячої (нині Реви).
Після навчання в частинах особливого призначення Північно – Кавказького військового округу вони, разом з командирами, розробили документи – «легенду» і організували групу з позивними «Жанна», яку в 1943 р. було закинуто в тил гітлерівських військ, а розвідниці розташувалися і діяли саме в Апостоловому, стежачи за просуненням вантажів залізницею до Дніпропетровська, Кривого Рогу, Нікополь – Марганецького басейну, виявляючи розташування штабів, складів з пальним та боєприпасами, аеродромів, цікавились настроєм фашистів і місцевого населення та ін.
Багато разів дівчата були на грані провалу. Та, незважаючи на небезпеку, розвідниці знову і знову йшли на ризик, забуваючи про молодість і власне життя.
Десятки років ці факти вважалися секретними. Найперше про подвиг Олени Григорівни Ганцеровської і її подруги Віри Василівни Реви у роки війни описав у своїй документальній повісті «Примите «молнию» кореспондент газети «Правда» О. Нижегородов.
Час розповісти про пережите пізніше, ніж для інших на війні настав для нас значно фронтовиків згадує О. Г. Ганцеровська.
Були агентурними високого класу. У вересні 1943р. разом з радисткою Вірою Ревою мене скинули з літака в заданому районі. Під час перельоту лінії фронту літак піддався обстрілу фашистських зеніток, тому пілот збивсь з курсу. Першою стрибала Віра, а за нею – я. приземлилася темної ночі біля лісосмуги. Дочекалася ранку і дісталася найближчого місцевого пункту, а тут-фашисти. Вони шукали парашутисток. Та підозри я, звичайне дівчисько,у них не викликала, до того, на руках мала надійні документи…
Прості люди не раз допомагали і виручали розвідниць. Найпершими помічниками в Апостоловому, куди перебралися Віра і Олена, стала Є. І. Блоховець, син якої воював на фронті. Олені спочатку довелося представитися Євдокії Іванівні нареченою, її сина Володимира.
І все ж дівчатам згодом довелося змінити квартиру. Налетіла радянська авіація, яка бомбила станцію за даними «Жанни» і вибухом знесло дах. Віра з рацією залишилась просто неба. Добре, що в цей час німці сиділи у схованці і нічого не бачили.
Перебралися на постій до Ірини Іванівни Пронченко, в якої підростало трійко діток. Найстарший – Миколка часто ставав радисткам у підмозі.
Одного разу, коли Віра на горищі вийшла на зв'язок, фріц, який також зупинився на постій у Проченків, включив радіоприймач і замість маршів почув морзянку, кинувся з пістолетом на Олену: - Ти є партизан! Де Вєра? Русіш, швайн!
Усе це бачив та чув Коля, тому хлопець одразу подав сигнал Вірі, яка швидко спустилась з горища, піймала в сараї качку і, усміхаючись, звернулась до фашиста: - Пан солдат просив на обід качку. Вам її зажарити чи зварити? Ось так вкотре дівчата врятувалися від чергового провалу.
- 3 лютого 1944 р., за два дні до визволення Апостолового, ми одержали наказ рухатися з ворожою частиною на Миколаїв, - згадує В. В. Рева. – З величезними труднощами за допомогою зв’язківця Саші Самсонова втиснулися в переповнений ворогами вагон. У корзині, де лежала рація, дві гранати-лимонки, пістолет, красувався кусень рожевого сала. Саме воно і врятувало обом життя. Фашисти, відібравши його, стали їсти і забули про дівчат.
Потім були Миколаїв, Балта…
Батьківщина високо оцінила подвиг обох радисток-розвідниць у роки війни, нагородивши їх орденами Вітчизняної війни I і II ступеня, «За відвагу», медалями «За оборону Кавказу», « За перемогу над Німеччиною».
Після війни обом довелось мовчати довго. Бо не мали право розповісти про свою діяльність. Навіть сказати спасибі тим, хто ризикуючи життям, допомагав. Та час, про який мріяли, нарешті прийшов…
На знімках, які зроблено в 1975
і т1950, 2000рр.: (перше-друге фото)О.Г. Ган-
церовська і (третє фото) В.В. Рева.
Славний воїн, заслужений енергетик, поет.
З когорти відважних воїнів і наш земляк Григорій Борисович Костогризов. Цю чудову сивочолу людину знають не лише в районі, а й далеко за його межами. Він відомий як творець Перемоги, як гідний фахівець - енергетик, якому присвоєно до 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні звання «Заслужений енергетик СНД» із врученням нагрудного знака ветерана – енергетика за вагомий вклад у розвиток інтеграційних процесів у енергетиці країн СНД.
З 2007 р. ім'я Г.Б. Костогризова стало відоме як зеленодольського поета. Його збірка віршів «Моя земля»- це своєрідний підсумок багаторічного життєвого та творчого шляху. Як же потрібна ця поезія для філологів, бібліотекарів, які використовують її як методичний посібник. Поезію земляка читають і сивочолі, і молодь, і діти, використовують при написанні рефератів та при підготовці до свят. Надрукована книга за підтримки Зеленодольської міської ради. Григорій Борисович Костогризов – це наша гордість, святиня.
Кожне слово його спогадів, надрукованих чи то на сторінках «Апостолівських новин», чи обласної газети «Зоря» - це чиста правда, яка вчить молодь любить Батьківщину й перемагати її ворогів. Підполковник запасу-бажаний гість в учбових закладах, на мітингах. Його шанують дорослі і юні.
- Тяжко знайти слова, щоб передати все те, що я бачив у своєму житті, бо
воно було з дитинства нестерпним, до болю в серці. Народився влітку 1924 р. Батько Борис і мати Меланія не дуже були раді сімейному поповненню, бо зростало вже семеро діточок, - Григорій Борисович.
У роки війни в окупації Григорій провів майже два роки. А в 1943р. війська Радянської Армії визволили місцевість від ненависних окупантів. Дізналися й дорослі, й діти, що ж то за фашистський режим. Тому з великою радістю з усіма зустрів юний Григорій у 1943 р. воїнів – визволителів. Ось тоді й призвали його до лав Радянської Армії. Після місячного проходження навчального курсу зарахували юнака до діючої 260-ї стрілецької дивізії 47-ї армії 1-го Білоруського фронту розвідником 314-ї розвід-бригади, й направили на фронт.
З цього часу розпочалося його фронтове життя. Визволяв північно-західні землі України. Про тяжкі бої під м. Ковелем згадує 87-річний ветеран у своєму вірші «Освобождение Ковеля»,як бомби ворога руйнували будинки, знищували все живе на землі, кононади гармат, осколки підіймали скрежет металу, дні стали схожі на ночі. Та все ж вигнали фашистську нечисть з міста.
Г.Б.Костогризов через усе життя проніс пам'ять про ті бої і написав: «Пролетай над любимой страною песня ковельцев , словно салют! Не забили мы Ковель и Турью, пусть об этом потомки споют». Адже бої тривали майже шість місяців.
А далі шлях 47-ї армії проліг на захід. Визволяв Коростень, Сарни, Маневичі . Довелося форсувати річку Західний Буг, а потім разом з іншими ввійшов на територію Польщі, прямуючи до Варшави, у бою за яку отримав тяжке поранення.
Брав участь Григорій Костогризов у боях на території Німеччини, форсував річку Одер.
Воював мужньо, фронтові шляхи привели його до самісінького логова ворога – Берліна.
На Ельбі Григорій Костогризов зустрівся із союзниками – американськими та англійськими солдатами.
Додому повернувся лише в 1947 р. Розпочалося нове, мирне життя. У Дніпродзержинську працював на ТЕЦ. Тут віднайшов свою половинку Любов Андріївну – інженера військового заводу. Згодом народився синок Олександр. Здавалося, що сім'я назавжди устаткувалася в місті металургів.
Та в 1966 р. нове призначення: на Криворізьку ДРЕС -2. Очолював житлово-комунальне господарство, працював майстром цеху централізованого ремонту №1 на електростанції. На заслужений відпочинок пішов з посади заступника начальника гідро цеху. Дружина, Любов Андріївна, працювала інженером хімцеху на електростанції. Та ось вже три роки минуло як, на превеликий жаль її не стало. Фронтові дороги й до сьогодні сняться ветерану. На півнеба салюти й зірки. Ото про це і сповідується ветеран у вірші : «Я тот, кто выжил на войне».
Не лише військова тематика у творчості поета. Григорій Костигризов – поет – гуманіст. Пише байки, як говориться,з гумором по життю.
Даються взнаки старі рани, літа ветерана, хвороби та не пориває він дружбу з фронтовими товаришами. Листи, телефонні дзвінки, зустрічі (в минулом) – бальзам для зболеного серця, бо щойно переніс тяжку хворобу.
Я тот, кто много видел горя,
Я тот, выжил не войне.
Не заслужил звезду героя,
Что, впрочем, виделось во сне.
Батька поставили під деревом і направили автомати…
Йшло літо 1941 року. Стояла гаряча пора, у селі вже готувалися до збирання врожаю. А тут сумна і страшна звістка: війна. Ми, малі хлопчаки, ще не розуміли, що це таке, хоча й чули з розповідей старших про війну. Мій батько перебував понад п'ять років в окопах першої світової та громадянської воєн. Під час війни здійснив подвиг, підірвав заміноване вороже поле і цим врятував життя цілому батальйону бійців, за що був нагороджений високою нагородою тих часів – Георгієвським Хрестом. А його ім'я – Купріян Вчерашній – золотими літерами викарбоване у залі Бойової Слави, що у місті Києві.
Повоєнне Мар'янське було веселим і гомінким. Вечорами чулися пісні, то в одному кінці села то в іншому. Ми жили на околиці, яку називали «П'ятихатки». На п'ять дворів була одна криниця, до якої сходились по воду матері. Біля криниці вони часто жартували, розповідали новини. А поблизу дворів збиралися батьки та парубки, щоб поговорити про те, про се. І раптом село ніби завмерло, стало не до веселого співу, гомону та сміху.
Біля криниці, як і раніше, збиралися жінки – наші матері і молоді дівчата. Тихенько про щось розмовляли. Дійшли вісті, що фашисти вже захопили м. Кривий Ріг. Перші біженці почали йти через наше село в бік м. Нікополя, на схід.
Пам'ятаю, як дядько-поштар, так його у нас називали, приніс газету. Почали читати про події на фронтах та все запитували у мого батька, чи далеко це від села Мар'янського. Тут прийшов з іншої вулиці дядько Мартин, веселий, захмелілий, та й говорить: «Та ми тих німців шапками закидаємо». Батько зауважив дядькові: «Війна – не гулянка, чи весілля. Це – страшна м'ясорубка».
На другий день по дорозі, що вела до м. Нікополя, через село почали відступати наші війська, біженці.
Багато військових і біженців зупинялося біля нашої криниці, щоб напитися води і набрати із собою. Вони й розповідали, що скоро німецькі війська ввійдуть в село. По обіді того ж дня, кинувши всі роботи в полі, приїхали наші батьки і повідомили, що німці вже близько. Через деякий час почувся гул ворожих танків, автомашин, мотоциклів, які були переповнені німецькими солдатами. Вони грали на губних гармошках і весело реготали. У небі гули важкі ворожі літаки.
До нашого двору наїхало багато ворожих солдатів на мотоциклах. Вони почали пи ти, митися водою із криниці. Підняли в дворі регіт, почали все розкидати, що їм заважало. Я і мій товариш Микола за цим спостерігали, ховаючись за кущами бузку. Дружок мій був з хоробрих. Підійшов до ворожих мотоциклів зі своїм песиком і почав викручувати лампочки із розбитих фар мотоциклів. Його помітив німець, вхопив Миколу за вухо і так наскуб, що з вуха побігла кров. Микола почав кричати, плакати, а його песик кинувся на німця. Німець, не довго думаючи, вихопив пістолет і застрелив собачку.
Це було перше, що породило ненависть до непроханих «гостей».
Німецькі війська йшли і вдень, і вночі далі на схід, не залишаючись у нашому селі.
Вороги, найперше, почали вивозити юнаків і дівчат, яким виповнилося по 15 років, у неволю до Німеччини. Як кажуть, війна набирала своїх обертів.
Напруга панувала скрізь. Та ось з'явились партизани і почали діяти підпільно. Вони підірвали ешелон з пшеницею, який повинен був потрапити до Німеччини, а поблизу залізничної станції Тік підірвали декілька автомашин з боєприпасами. У Мар'янському повісили німецького старосту.
Фашисти допитували, робили обшуки. Майже в кожній селянській хаті були розквартировані військові, штаби командування. У двох школах розміщені госпіталі. На нашому подвір'ї – дві пересувні кухні, а у хаті по селились два офіцери, в яких був радіоприймач. На конюшнях і в садках стояли коні – ваговози. Нас із хат повиселяли. І наша родина з сусідською сім'єю жила у льоху не один рік.
Осінь 1943 стала переломною. Посилилось бомбардування нашою авіацією фашистських військ, які рухались на схід. І ось, одного дня, у небі над Мар'янським розгорівся запеклий бій. У наших дворах було повно ворогів, вони метушились, ховаючись то у льох, то у хату. Батько вхопив мене на руки, вискочив із льоху і поніс поза хатою до садка. Неподалік стояв конов'яз, де були прив'язані шість коней – ваговозів.
Раптом у небі з'явився важкий бомбардувальник. Страшенний вибух розрізав навпіл повітря. Отямившись, я відчув, що лежав під батьком, навколо дим, у роті гіркота, у вухах майже повна глухота. Коли обоє піднялись, то зрозуміли, що бомба влучила у конов'яза, ні груш, ні коней не було. На тому місці зяяла лише величезна яма.
І ось мого батька і ще деяких дядьків викликали у комендатуру, видали документи і наказали зганяти худобу для відправки до Кривого Рогу.
Через декілька днів корів погнали в напрямку Великої Костромки, а далі – Кривого Рогу. Це означала, що батько повинен був супроводжувати корів і до Німеччини.
Але через 2 дні він повернувся назад, дав знати матері, а сам заховався у схованці, яку викопали із сусідом на початку війни.
Мати вночі носила йому їжу. Одного дня на сусідньому подвір'ї зчинився крик. Коли вийшли, то побачили, що фашисти вели батька – обірваного, брудного, з великою бородою і кричали: «Партизан!». Поставити його під деревом і наставити десятки автоматів. Всі почали плакати, кричати.
Життя батькові врятував якийсь документ.
Початок лютого 1944 нікого не радував. Йшли дощі. Німці почали відступати на захід, техніка не йшла, грузла в багнюці. Фашисти виривали з хат двері, вікна, вирубали садки і кидали під колеса автомашин. Коні падали і гинули від перевтоми. Вороги скаженіли, залишали техніку і тікали. Недалеко від села було чути черги кулеметів. Це наступили наші війська від станції Тік.
6 лютого ввечері останні ворожі танки і війська покинули околиці Мар'янського.
З 6 на 7 лютого в село вступили радянські війська. Настав ранок. Односельчани з льохів почали перебиратись до хат. Хоча там не було ні дверей, ні вікон.
Ось так закінчилась для нас, підлітків, страшна війна, яка ще довго давала про себе знати. Бо багато хто загинув та покалічився від залишеної зброї.
Не закінчилася війна лише для наших батьків. Чоловіків, які на той час залишились у селі, всіх мобілізували на фронт. Визволяли вони Кривий Ріг, де чотири з п'ять загинули. Живим залишився мій батько. Він продовжував воювати, але через деякий час був тяжко поранений і лікувався на Уралі в місті Челябінську. Через рік повернувся додому.
Останній бій на переправі
По лагідних дідусевих очах і не здогадатися скільки довелося йому пережити. У багатодітній селянській родині на Херсонщині народився Олександр Андрійович Шкуропат нині житель Червоного Току. І він одним із перших пішов боронити Вітчизну, коли звістка про напад фашистів застала його в місті Білому Смоленської області, де готували земляну оборону Ленінграда. А потім був зарахований до стрілецького підрозділу автоматників і в червні 1942 року прийняв перше бойове хрещення у місті Вишенськ Калінінської області. У тяжких оборонних боях О.А. Шкуропат брав участь з середини вересня 1942 року, де воював автоматником 93 дивізії 129 стрілецького полку.
І ось нарешті перші визвольні бої – за Україну. Перші звільнені дивізією міста – Зіньків, Золотоноша, Сорочинськ, Миргород…
Якщо і є у фронтовиків ті найжахливіші миті про які не хочеться згадувати навіть рідним, то для Олександра Андрійовича це початок жовтня 1943 року, коли він брав участь у форсуванні Дніпра в районі Канева. З синяви кипучої від вибухів ріки На них дивився Тарас З синяви кипучої від вибухів ріки На них дивився Тарас Шевченко, ніби підтримуючи, коли на переправі ворог старався знищити все, що тільки відчалювало для форсування, коли у пліт потрапив снаряд і майже всі потонули, коли шум цього страшного смерчу заглушав людський стогін і Дніпро став червоним від крові. Той образ кликав не відступати, коли рота вирвалася з води до круч, що у зливі вогню сховали відважних автоматників. А 3 жовтня під час запеклого бою, прикриваючи наступ батальону він одержав тяжке поранення. Розривна куля на 10 сантиметрів розтрощила кістку ноги так, що йому ще довгтреба було лікуватись у госпіталі.
Повернувся з війни солдат аж наприкінці 1946 року до батьківської оселі. Після одруження вмовив жінку на переїзд у село Червоний тік Апостолівського району.
Стали на захист Вітчизни
Шановні учні Апостолівського центру! Я хочу розповісти вам свої спогади, щемним відчуттям свого серця того дня – 5 лютого 1944 року – Дня визволення міста Апостолового від фашистських загарбників. Дитяча пам’ять відтворює події Великої Вітчизняної війни з подробицями.
…Довоєнне місто Апостолове – таке рідне, красиве, прикрашене зеленню садів, з біленькими хатами. І мешкали тут добрі, працьовиті люди, які мріяли про краще майбутнє для своїх дітей онуків.
Велика Вітчизняна війна, яка розпочалася 22 червня 1941 року – найжорстокіша і найстрашніша. Майже все в місті перетворилося на згарище: горів елеватор, хати, вбивали людей, знищували сільськогосподарських тварин, палили скирти. Все стогнало від тяжкого фашистського поневолення.
Школярі навчалися у напівзруйнованих, неопалюваних з вибитими шибками приміщеннях. Замість зошитів використовували газетний папір чи зшиті листочки цупкого паперу з мішків, де був цемент.
Це тоді наші вчителі творили подвиги, ризикуючи життям не перериваючи учбового процесу, навчали дітей, вселяючи нам, дітлахам, віру в нашу перемогу над ворогом.
Усі жителі – і старі, і малі – стали на захист рідної Вітчизни, своєї маленької Батьківщини. Ті, хто залишився у своєму рідному місті на окупованій території, робили все, щоб наблизити День визволення.
Допомагали фронту чим могли: шили теплий одяг, рукавиці, валянки, надсилали харчі на фронт.
В ті роки нам, хлопчикам 8-9 років, теж дуже хотілося мстити ворогу за наших матерів, за тих солдатів, на яких отримували похоронки, за тих юнаків і дівчат, яких вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Пам’ятаю випадок, коли я разом зі своїми друзями – хлопчиками перерізали дроти огорожі складу боєприпасів, який знаходився в хатині (зараз це територія СШ № 4).
